Журнал Влада Кабасіна

Задідання Верховної Ради. Мороз каже – “Ну що, майже все зробили. Землю розподілили, заводи приватизували, бюджетні гроші – розписали. Тепер можна і про народ подумати. Як гадаєте?”
Сесійна зала хвильку мовчала, а потім чийсь голос зліва здалеку – “А що? Пропоную по 300 душ кожному. Для початку…”

Художник обязан не только знать, на какой точке стоит теперь развитие, но иметь мнение по всем вопросам, волнующим лучших представителей общества, мнения, идущие дальше, глубже тех, что господствуют в данный момент, да, в добавок, иметь определённые симпатии и антипатии к разным категориям жизненых явлений”.
© Іван Крамськой, російський художник (1837—1887)¹

Цю тезу я побачив у блозі одного досить гарного сучасного художника з Росії Данила Кузьмічова. Шось шукав у Гуглі, як то досить часто трапляється і потрапив, завдяки його ілюстрації на такий кумедний пост, де він трохи волосся все не повисмикував з голови якоїсь жіночки у коментарях. А вона – у нього трохи члена не відкусила за те.² За бійкою завжди цікаво спостерігати, а тим цікавіше, коли та бійка виникає після слів – “Давайте жити мирно”. Отут і починається…
(ще…)

1. Корисно прочитати біографію (↩)
2. Шо члена – то я так зрозумів, бо вона якогось свого подарунка захотіла забрати, а він сказав, що не віддасть, бо то пам’ятна річ. Коли чоловік таке каже жіночці – то вже досить нечемно. І коли не хоче віддавати – то жалкує десь там, що то не його жінка. Інтимний такий підтекст. (↩)

Цікаво, кому спало на думку зробити сервіс, де б акумулювалися усі зміни усього веб-простору? То вам не YouTube навіть. То шось таке… Незрозуміло непізнане. Для мене то дійсно подорож у часі. Бажання та думки про досить важливі речі, які зараз стали вже більш досконалими, більш об’ємними. Я мабуть робив досить гарні ідеї, коли вони і сьогодні не муляють око і не здаються дивовижно незграбними, як більшість сайтів того часу.
На оцій, наприклад, роботі, що подав нижче, я зі злості закинув на довгий час саму ідею використовувати Інтернет. Я тоді багато чого змінив не тільки у своєму житті, але і у долях своїх любих друзів.
Історія…
Більш ніж 7 років тому, у двотисячному, Макс зробив цю стартову сторінку на новомодному Flash по моїй ідеї, та за суспільним управлінням Марини Кузьміної при підтримці Юрія Конака з боку традиційного дизайну. То була студія дизайну “Зебра”. На мій погляд – одна з небагатьох, що жила не тільки своїм розумом, але і коштом. Ця сторінка була початком великого сайту компаніі “Енран”, вельми шанованої, але не дуже шановливою на той час до маленьких і амбітних підриємств. І де-б я оце взяв, якби не той сервіс? Все давно загинуло десь на зруйнованих дисках та громадді робіт.
Того-ж часу я познайомився з Єгоркою. Який і дав мені змогу сьогодні зазирнути у минуле.

Можна подивитись роботи росіянина Артемія того-ж року. Різниця є? Я кращий, що скажете?

Він вже дорослий хлопець, і тоді мав дуже файну сторінку зі своїми роботами. Але в мене було краще. Що з того? Я живу, так гадаю, дуже правильно. Десь у серпні буде 20 років з того моменту, коли я своїм хистом заробляю собі на життя. Тому треба підготуватися – у серпні треба пригостити пивом друзів.

До речі, можна подивитися відомого мессенджера свого часу, і того-ж часу мою роботу. І не кажіть після цього, що в нас нема дизайнерів. Все є. Але менеджменту нема. ;-)

Отаке склалося портфоліо. Виявляється, усі ходи – записують. І я завжди був правий – нічого нема, крім часу. Не того, що на годиннику, а того, що минає.
Все інше – зайве.
Метушня.

Досить давно не ходив і не читав про усілякі дизайни хазяйських речей. Ну, там виделки, серветки – то зрозуміло. А от коли подивились на предмет і винайшли таке, що користування ним у один момент становиться найприємнішим у світі. Зрозуміло, що через деякий час і найдосконаліша річ стане не настільки досконалою, але той заряд культурного шоку, що вона зробить, дасть вже можливість на все дивитись з зовсім іншого боку.
То вам не каструлька “Цептер”. Нічого до них не маю, крім вкрай високої банальності. Поряд з таким.

Зіткнувсь з досить гарною утілітою для написання сценаріїв та різних літературних творів. Поставив. Маленька за файловим розміром програменція. Ну то й добре – не треба брати приклад з монстрів по типу Microsoft Word. Подивився на функціонал – щиро кажучі, вельми широкий.
Програма не тільки форматує текст згідно з міжнародними стандартами, може тримати у собі усі початкові документи – відео, тексти, веб-сторінки, PDF-файли, картинки. Усі системні прибамбаси повністю задіяні – де закінчили чи редагували – там курсор і буде, коли відкриєте. Не знаю, форматує він сцени та акторів окремо, як це робить Montage, але видно, що утіліта для сценаристів. Легка, недорога і більшість функцій у неї є.
Мені сподобалось Full Screen writing. Гарно зроблено.

“Во-вторых, господа буржуазные индивидуалисты, мы должны сказать вам, что ваши речи об абсолютной свободе одно лицемерие. В обществе, основанном на власти денег, в обществе, где нищенствуют массы трудящихся и тунеядствуют горстки богачей, не может быть “свободы” реальной и действительной. Свободны ли вы от вашего буржуазного издателя, господин писатель? от вашей буржуазной публики, которая требует от вас порнографии в романах и картинах, проституции в виде “дополнения” к “святому” сценическому искусству?
Жить в обществе и быть свободным от общества нельзя. Свобода буржуазного писателя, художника, актрисы есть лишь замаскированная (или лицемерно маскируемая) зависимость от денежного мешка, от подкупа, от содержания”.
© В.І. Ульянов (Ленін) “Партійна організація та партійна література” (1905 р.)

Я не перекладав класика Марксизму. У кожному слові – забагато правди, і стільки-ж брехні. Бо мета написаного – геть інша. Для того повинно було, щоб він сам отримав усі можливості довести свою думку. І щоб стало абсолютно зрозуміло, що вона правильна тільки без контексту в якому знаходилася. Злий дядько був.
До чого це я Леніна згадав? Бо сам буржуазний індивідуаліст, як і всі люди творчих професій.
(ще…)

Якщо вже зовсім чесно, то ця картина (холст, масло), називається інакше: “15 квітня 2002 г одеські митники затримують контрабанду – 203 кг героїну”.
У мене нема часу, що воно де буде 15 квітня у Києві, тому, коли прорегочемось, потрібно все-ж найти, де це буде, піти та все-ж таки подивитись на шедевр. А то некультурно якось виходить. Бо малював заслужений художник, дай Бог йому здоров’я.

Беремо новину. Вона нічого, та новина не варта, бо для мене вже Вінди не існує, а мої друзі, як я бачив, тими курсорами не користуються. Тому викидаємо неважливе.
Усі вказані системи – це ті, де браузер вже сам частина архітектури. Без нього система не працює. Ніяк. Водички ще полили, і ба – ось воно, зернятко – “пользователи же Firefox 2.0, по сведениям специалистов компании Avert Labs, от нее защищены.”
Кожна новина повинна бути позитивною. Оце – правильна реклама. У Олега я сказав про інше, але теж можна почитати.
Тільки одного не розумію – чому “нульовий день”? Де?

Що, довго мене не було? Так. Довгенько. Зайнятий був, вибачте.
Отут наткнувсь на цікаву новину – на Україні можна буде скуповувати конфіскат через Інтернет. І оті старі схеми, коли хтось знає когось, хто має доступ до митниці, на який є всілякого добра по вуха, повинні у такий спосіб загинути. Ну подивимось, як воно буде. Міністр сказав, що мимо уваги вже нічого не пройде – система буде частиною документообороту всієї мережі митної служби. Може і так.
І тут мені чомусь так спливає у пам’яті славнозвісний “транзитний сервер”, що його довго так ще згадували у пресі 2004 року. Той комп’ютер, саму залізяку, ніхто не здогадавсь виставити у Музеї Історії. А того хлопця, що за ним слідкував можна записувати, як героя. Бо якщо-б у нього UPS навернувся, чи ще щось – скільки мільярдів було-б безнадійно втрачено.
Я так вважаю, що загалу буде показуватись все. Чому-б не показати. Але про аукціон – то, мабуть, казочка. Все буде при оформленні вже продано. Ну, може, якийсь контейнер с жувальною гумкою з Туреччини і буде.