Журнал Влада Кабасіна

Смішна картинка. Мабуть сьогодні ляжу раніше.

“Вітя, ти-ж нє у мєня еті дєньгі бєрьош… (регіт в залі) Ти-ж іх у шахтьоров бєрєш… (дужчий регіт)”
Дякую Єгорку за наводку… :-)

Ви коли-небудь бачили типографіку, як дуже силіний відео-прийом? Або кіно. Не має різниці. А от Жеррат Муді цим прийомом прекрасно володіє. По перше, я зіткнувся з ним на Ю-Тюбі, коли шукав кадри з “Кримінального чтива”.
Але те, що я побачив… Дуже, дуже гарно.
Вибачайте за мат, з пісні слов не викинеш.

Пам’ятаєте Задорнова з його висловом стосовно американців – “Ну тупиє…”
Американці свого часу, як і совєтскіє космонавти, зіткнулись з питанням шарикової ручки. Вона не пише у стані невагомості. Американці витратили 12 мільйонів доларів для вирішення цього питання. І винайшли таки ручку що пише і під водою, і у космосі, при температурі від -50 до +50. Наші нічого не витрачали і писали олівцями, посміхуючись.
Але.
В процессі пошуку достойного рішення ручки для NASA, було запатентовано декілька десятків винаходів і сотні покращань. Патенти, як і принято у “тупих янкі”, почали ліцензуватися, і зараз, загалом, приносять у рік американській економиці ціну Криворіжсталі. Більш ніж 4 мільярди доларів.
Ну, і хто тупіший?

- Вибачте, але я не розумію, яка нарешті машина Вам потрібна!?
- Ну що ти не розумієш? Я-ж тобі кажу – компактний спортивний сімейний позашляховик для перевозу меблевого гарнітуру!

Тільки напрямок руху. А доказує тільки те, що закони у сприйнятті людей є. Вцілому.
© Художник – Павло Білецький.

Шось воно не дуже лаятися з друзями через якесь лайно.
Сьогодні я хочу поговорити про Олександра Мороза. Чи хочу? Мушу.
Візьмемо дати.
18 вересня 2000 року Георгій Ґонґадзе не повертається додому. Майже з того самого дня у Києві починається масштабна рекламна якція “Знайти Ґонґадзе”. У ній задіяна дуже дорога метрополітенівська реклама, реклама на сітілайтах, та розповсюджена тоді “сарафанна” – постери на стовпах та заборах.
Тут потрібно згадати і силу силенну “добродіїв” від влади – Марчука, Суркіса, Волкова та таке інше. Але чому Мороз?
28 листопада 2000 року вже малозначущий в українській політиці Олександр Мороз звинувачує з своєї депутатської трибуни діючого президента у замовленні тоді маловідомого журналіста Георгія Ґонґадзе. Створене Ґонґадзе 17 квітня 2000 року інтернет-видання “Українська Правда” ніяким чином не могло зашкодити президентові. В Україні інтернет ще не був такий значущий, за кордоном мало хто цікавився часткою Росії з якимось там амбіціями.
А через рік вже за списками СПУ кар’єра Олексанра Мороза почала стрімко набертати обертів. Значущі заяви проти Кучми, постійна участь у президентських перегонах з таким малим електоратом, але з великими коштами. Потім Майдан 2004, коли саме прихильники Мороза зіграли свою роль у вирішенні питання чи бути гарантом конституціі колись підсудному, пагано освіченому чоловіку, чи колишньому банкіру. І коли відійшли в минуле саме ті “великі” люди – Марчук, Суркіс, Волков, який вже майже ідіот, Литвин, що трохи не наклав руки на себе, коли не попав до ВР…
ця-ж сама людина, я маю на увазі Мороза, змінила політику знову.
Якщо припустити той факт, що тепер Олексанр Мороз не може розраховувать ні на чию підтримку, то чому так вийшло? Людських якостей не торкаюсь, але може тому, що у ньому забагато невідомо неприємного – отого “ментального” як кажуть – “моя хата з краю”, “згорів сарай – гори й садиба” та “найкраще – це побачити сусіда у труні за 1300“?
(ще…)

Дуже хороша стаття.
Чітко і дуже зрозуміло описані процеси, у яких “плавають”, або завжди забувають більшість тих, хто “будує бренди”.

Макс був учасником такого цікавого дійства, присвяченого Дню Перемоги – реставрації битви під Києвом, у Лютежі. То не означає, що битва прив’язана до якоїсь конкретної події Другої світової війни. Хоча саме з Лютежа радянські війська почали звільнення Києва від фашистів.

Клаудіа Шифер, Роберт Дауні молодший, Елайджа Вуд, Майк Тайсон у ролі самого себе…
Крім Тайсона я не знаю інших темношкірих акторів у кіно “Чорне і Біле”. Фільм про хіп-хоп, про те, що модно, щоб білі дівчата трахали чорних пацанів. А пацани такі, які і були – злочин і смерть їх не лякають.
“Американська історія Х” навпаки. Проблеми толерантного суспільства. У всій красі. Ну що, вже треба підняти тост за афро-українців.
Будьмо!