Журнал Влада Кабасіна

Ні, ну дійсно, хто зрозуміє тих дівчат? На підйомі дійсно можна замріятись про якусь епічну статтеву війну. Її можна навіть побачити кожного дня. На роботі, у транспорті та навіть вдома. Іноді. Магазини окремі для чоловіків та жінок. Книги. Журнали.
Мені не вдалося з’ясувати, хто саме розробив цю чудову, як на мене, рекламу “The Mail on Sunday” для кінотеатрів. Але зроблено саме для великого екрану.

Не любив багатих все життя до трясці,
С дитинства здавались мені у масці,
І звідки звалилось на них багатство,
В результаті якого такого гадства?

Жив один з них у нас в під’їзді,
На козирній тачці, падлюка, їздив,
Не можна сказати, що його любили,
І дяка Богу, в вівторок прибили.

Якщо чесно – не жаль мені гада,
Тому що, блядь, красти не нада,
А як воруєш – то будь скромнішим
І не вважай себе розумнішим.

Але не буду брехати всім і кожному,
Що сам не хтів я стати заможним,
І хоча з грошима повна лажа,
Я буду багатим і дуже даже.

А нащо, спитаєш, мені оті бабки?
Щоб кролячу ту не носити шапку,
Щоб бабі шубу купити з норки,
І щоби хата була в Нью-Йорку.

Щоб по нових барах мотатись на ніч,
Щоб сусіди вклонялися, як побачать,
Щоб в такому-же їздити автомобілі,
Щоб в такий-же вівторок мене прибили.

© невідомого. Переклад – мій.

“Я завжди знала, що саме так и скінчиться” – найкраще підходить до цієї шаленої російської вдачі. Дуже гарно сказала Лоліта, що народилася у славнозвісному Мукачеві, а потім мешкала у Києві. Краще і не скажеш.

Ісландія…
Хороша, мабуть, країна. Свіже повітря. Мало людей. Я крім Бьорк Гудмундсдоттір (Björk Guðmundsdóttir) нікого звідти і не знаю. А її ім’я заставляю сказати, коли є підозра, що людина після вживання алкоголю не зможе вимовити власну адресу таксистові.
Ну так от. Виявляється, що там є фірма “Вік Прьонсдоттір” (”Vik Prjónsdóttir”), що виробляє гарні шапки. Теплі. І навіть знаю, кому така шапка буде до вподоби. На день народження.
Та він і сам про це знає. Як виявилось.