Журнал Влада Кабасина

И в память про этого замечательного друга – десктоп, который украшал мой компьютер достаточно долго.
(далее…)

Рік тому пішов з життя добрий друг Павло Корх. Минув рік та один день, як я написав замітку під впливом його чудового акваріуму. Тоді я порівняв добре продуману організацію фірми з великою, як для помешкання, та самодостатньою екосистемою.
Сьогодні мені знову сумно, бо календар нагадав мені про нього. І так буде завжди.
Світла пам’ять тобі, Пашо.

… точно повторяет контуры Вашего лица, даже если ее взял кто-то другой.

Так вот. Сегодня в метро увидел рекламу станка Gilette Fusion с 5-ю лезвиями (даже 6-ю. Еще отдельное с тыльной стороны). Много думал.

Сегодня нашелся вот этот десктоп. Знаю, что Влад его дооолго искал, и вот оно нашлось у меня. Правда жизни во всей красе. :-)

Є таке правило – не подобається, так іди геть. Добре. Піду звідти, або звідти. Що залишиться? Нічого. Геть нічого. Туди, звідки я пішов прийде інший. І що побачить? Купу компосту. Якщо вдасться, нариє черв’яків для риболовлі. А якщо ні, то мимоволі сам стане частиною тієї купи.
Як кажуть, ніколи не сперечайся з дурнем, бо люди не побачать між вами різниці. Але я чомусь невгамовно сперечаюся. І невіть нещодавне відкриття того, що у мережі є блоґ українського священника прот. Євгена Заплетнюка, не дає спокою і радощів. Бо щось неетичне є у тій суперечці. Опонент якийсь не зрозумілий. Хотів зробити блоґ про етику, але-ж то неможливо. Нема таких повноважень – вести розмову про питання етики, коли сам не впевнений, що все буде по-доброму, без насилля та навмисних, чи ненавмисних закидів.
Я впевнений, що опонентові не вистачає життєвого досвіду, і не взмозі це йому пояснити. На вулиці-б, можливо кинув напризволяще, але на гарному блозі – не можу, хай йому грець.

Другий день відпочиваю у проміжках між працею на сайті «Самого неполіткоректного сайту рунету«. Ну і позарився на колючу назву однієї статті.
Дуже рекомендую прочитати, бо мені, наприклад, подобаються версії історії, які відмінні від загальновідомих.
Не для того, щоб нерви за тонкі струни посмикати, а щоб розум не стояв на одному місці. Бо всі чудово знають, що інформація, хоча і вічна, але дуже залежить від тих особистостей, що її несе у маси. І коли це альтернативна версія інформації про сусіда, що розробив правдоподобну історію для дружини, якій не дуже потрібно знати у шахи він грає, чи горілку п’є – то одне діло. Хоча і повчальне. А коли то техногенну катастрофу ставлять законно до гори дригом, чи наслідки дій великих персон також законно ставлять однобокою правдою перед суспільством – то теж саме. Але вже для всіх.

У кожної дії є дві сторони – добра і пагана, правда – вона не посередині. Вона у тому, хто цю інформацію обробляє власними мізками.

Ото дописав огляд, та і само по собі напросився висновок, що може підійти і до реклами і до маркетингу і до PR. Я у приятеля побачив нове придбання, тому назва виникла сама по собі. Система акваріуму.
Виликі акваріуми легші у використанні. Там дуже багато праці на самому початку, але потім він живе своїм власним життям – потрібно тільки харчувати великих мешканців малої екосистеми, і підтримувати важливу для життєдіяльності температуру. Якщо ви вважаєте, що людина чимось відрізняється від риби у цьому плані – ви помиляєтесь, зрозуміти це дуже просто.
Щастя – воно дуже просте. Потрібно, аби ніхто не заважав. Риба не розмножується, якщо їй замало місця, чи температура інакша, чи їжі не вистачає. Якщо не вистачає кисню – вона прибере з поверхні. Людина нещаслива, коли їй замало місця, нема темпераменту достойного у суспільстві або вона без грошей. Коли не вистачає самоповаги – вона щось підхопить з поверхні.
А власник акваріуму? Цікава річ – купа відповідальності і сумнівна насолода. Що з того, що придурок-рак застряг під оздобленням? Геть нічого, бо як помре – є кому з’їсти. Вилізе сам, що найшвидше, і тоді не буде потреби купувати нового.
Отак і компанії – неналагоджені екосистеми, де дуже приємно для власного снобізму купити мале, насаджати риб якнайбільше, і постійно жалкувати, що не купив рака. Тому кожного місяця пересаджувати, викидати загиблих та чистити скло. І купувати нових.
Розмір акваріуму геть нічого тут не означає, як і розмір підприємства. Означає ефективність його існування, і власні потреби. Або чистити скло, або споглядати за іншим світом і годувати його. Потрібно тільки створити атмосферу. Все інше створять чи самі мешканці, чи присутні оглядачі.

Оце написав, та й подумав – а саме як я зможу українцям це пояснити?
Я люблю свою країну. Незважаючи на дуже примітивні обставини, що викликають у громади дитячі такі почуття, нібито в них іграшку забрали. Але де іграшка? І у гонитві за цяцьками дійсно відокремлюється образ мислючої людини.
Відомо, що в Україні, як і у москалів зосталися пережитки імперського мислення. Відносини – «пан» та «кріпак». Коли ціна за будь що видрізняється від того продавець ти, чи покупець. Чи зостається у собівартості заради якості, чи навпаки – її розповсюджують нібито для того, щоб у одних викликати заздрість, а у інших – тугу.
(далее…)

Знайшов цікаве опитування про освіту. От дійсно – чи потрібна взагалі обов’язкова середня освіта? Якщо після неї все одно батьки за вступ платять від шести до двядцяти тисяч долярів «вчорну» за вступ до до ВУЗу, то нащо вона потрібна?
Якщо всі її мають формально, то чи означає це поголовну грамотність? Чи потрібно людині самій вирішувати, коли і скільки їй мати знань, як воно і є, де факто? Чи не замилює то очі суспільству, де кожен мріє стати всім, ким завгодно, але не професіоналом у своїй справі? Чи не є обмеженням, коли дитина має жагу знань, скажімо, до хімії, а іде після середньої освіти на «модний» юридичний? Чи суттєво це для періоду старшого покоління, коли зароблений «модний» диплом намертво прив’язує до куцої суспільної думки? Чи добре відносяться до своєї справи «зобов’язані» вчити всіх загалом вчителі?
Я не знаю відповідей на ці питання… Я не можу однозначно на них відповісти. Хоча сам є продуктом саме обов’язкового середньо-оствітнього базису. Тому для мене знахідка цього опитування і його результати на які є на цей момент – приголомшливі.

Щось сьогодні ніч під знаком Woofer-а… :-) Так вийшло. Відпочивав від роботи – почав читати, перейшов на сайт, зрозумів, що дядько з Києва, взяв гарного лінка, почитав його друзів. І оце у коментарях до однієї притчі побачив іншу. До цього-ж добавив його блоґа до правої колонки свого… Бо після такого…

Мастера спросили, испытывал ли он когда-нибудь разочарование оттого, что его усилия приносят меньше плодов, чем ему хотелось бы. В ответ Мастер рассказал историю об улитке, которая начала взбираться по вишневому дереву холодным, ветреным днём запоздалой весны.
Воробьи на соседнем дереве от души потешались, глядя на неё. Затем одни из них подлетел к ней и спросил:
— Эй, ты, разве не видишь — на этом дереве нет вишен?
Не прерывая своего пути, малютка ответила:
— Будут, когда я туда доберусь.

Так що, прошу любити та жалувати. Тепер, ще і познайомитись не пагано-б було. Бо гарна людина.