Журнал Влада Кабасіна

Ех, застойні часи… Скільки людей ще й досі пам’ятають ціни на ковбасу, чи горілку… Скільки людей з придиханням розповідають про те, як воно все було здорово, і як все було у всіх, не то шо зараз! Прикрашають, ясна річ. Бо у 80-х і не було геть нічого. Вже стрімко йшов по СРСР семимільним кроком злий дідько “Дефіцит”.

Гарну річ, яка-б вона не була, маркована знаком якості, чи ні, імпортна, чи власного виробництва продавалася з підполи. За то ганяли, і “не прикриті” фарцовщики, що просто хотіли щось собі підзаробити, частенько ставали, як приклади “індівідуалістичного капіталістичного анахронізму” на показових судових розглядах. А “золота молодь” спокійнесенько, майже в откриту, торгувала чеками в “Берьозку”, фарцувала долярами і Sharp та Sony. Та сама, що тепер, вже доросла, керує банками, фірмами, концернами та усім мега-баблом. Заради баночки просроченої червоної ікри, чи за моднявими джинсами Rifle потрібно було “знайти контакт” і їхати через усе місто до якоїсь аляповато-шикарної квартири, до самого верху заваленої “товаром”.
Оце, чомусь, ніхто і не згадує, нібито того і не було. Ніхто чомусь не пам’ятає, що ті кляті джинси куплялися, як “виходна” річ, на все життя, і віддавали за неї карбованців по 150-200. Шалені гроші. Які підтверджували усю бідність громадян Радянського Союзу не тільки матеріально, але і духовно. І всі були рівні, тільки одні – рівніші за їнших.
Якась пам’ять вибіркова.
У мене тоді був “модний” перемикач світла – з мотузкою. Один раз смикнув – одна лампочка зажглася, другий – вже дві, третій – три, або пропуск, четвертий – вимкнулося. Такі були встановлені будівельниками і ламалися через пів-року користування. Виходило з ладу направляюче коліщатко з контактами, вироблене з непристосованої до тертя ебонітової пластмаси. Причому відремонтувати її не було ніякої можливості, бо клею не було. Був, але дефіцитний і дуже ненадійний. Тому радянська промисловість працювала на повну катушку, забезпечуючи країну дефіцитними від народження новими пристроями зі Знаком Якості і ціною в 3 карбованці вилитими прямо на пластику. Звісна річ, що коштували вони 15, їх потрібно було “діставати”, купляли відразу штук по п’ять, і згодом з’ясовувалось, що дерев’яна платформа кріплення до стіни не витримувала такого знущання. Тому років через три можна було почути жіночу лайку: “Ти диви, який хазяїн знайшовся – півроку не може перемикач полагодити! Висить на дротах, що підійти страшно!” А він їй – “Не кричи на мене, курва, при дитині! Де я візьму? Я що, член політбюро?” Ну і так далі до повного знищення “комуністичної ячейки суспільства”…
Ну а дядько мій купив дорогущий оцей перемикач з реклами “по блату” за 25 крб. Зробив красиво. На совість. За рік змінив три штуки, плюнув і поставив звичайний, який теж був зі Знаком Якості, але мінявся один на півтора роки.

А реклама – креативна, так. Особливо костюмів фабрики “Більшовичка”, теж зі Знаком Якості, які перешивалися відразу, як їх купляли. Бо де вони ті лекала брали, і як ті технологи працювали – невідомо. І що головне – де їх вчили, і чому й досі ми так сумуємо по “самому освіченому” суспільству? Мильна бульбашка то, а не освіта. Знання заради диплому, яке вивітрювалось одномоментно.

Отака ностальгія. Яка прекрасно пояснює, чому й досі старше покоління таке зле, і вчить нас, “дурнів” – “Не вір нікому, а поперше – самому собі. Бо навіщо я тебе кормив-поїв?”

7 чудес України.    | Чому українці "відсталі".    | "Система акваріуму"    | Без цензу. Економічна версія.    | "Дрібничка, але подружкам не приємно".    | Питання етики.    | Добрий друг.    |

Цей запис зроблено у 12 Липень 2007 о 14:43 та розміщено у Маркетинг. Опублікував Влад Кабасін Ви можете читати усі коментарі за допомогою RSS 2.0 бюлетня. Ви можете залишити свій коментар, або скористатися зворотнім посиланням (trackback) з вашого сайту.